Практикую щоденні спортивні прогулянки. Ходжу собі по місту 5-10 кілометрів, коли як. Під час прогулянок усілякі думки набувають величезної важливості, а наполеонівські задуми стають такі реальні, сміливі та можливі. Ніяка музика у навушниках не потрібна. Гарні думки – то найкраща музика, бо вони згусточками енергії вилітають з голови прямісінько до Космосу, а потім вертаються чимось доречним та важливим для справи.

Кінець березня. Сьогодні приїхали до бабусі у село нашою жіночою сімейною компанією. За планом традиційне прибирання у хаті, на дворі, та сік березовий потрібно у банки позакручувати. Мене, як завжди, на піч відправили, бо я занадто городська і все роблю не так як слід. Добре усіх довезла і на цьому моя місія виконана. Ну хоч водій хороший.

Цілісінький день вигрівала нирки на печі, читала розумну книжку про те, як важливо у житті читати розумні книжки. А під вечір, думаю, прогуляюся селом спортивною ходою. Дочекалася сумерків, натягнула капюшона до самісінького носа, щоб ніхто зі здешніх хлопців не впізнав, та й пішла собі.

Відчувається чисте повітря. Хочеться надихатися як слід. Різні куточки села пахнуть по-різному. Мукою, болотом, коровою, смаженою рибою.

Зорі засвічуються одна за одною. У селі їх добре видно. Порахувала кількість ялинок біля сільради. Шість. З часу мого дитинства жодної не зрізали. Це добре, бо там селяться сови. Пам’ятаю, як хлопці гупали ногами по стовбурах і сови злітали, а ми дівчата їх рахували. Потім усі гуртом ішли їсти кислі зелені яблука (зеленчаки). З сіллю вони набували солодкого смаку. Тож, в кого була з собою сіль у сірниковій коробочці, той був дуже крутий. А в кого живіт не скручувало після зеленчаків, той молодець.

Добряче стемніло, доки я згадувала про те, як мене нудило від зелених яблук. І тепер найголовнішою метою було не вступити у коровину кучу своїми городськими фірмовими ботами. То й не було б так страшно, якби не глибокий протектор. Адже я звикла до таких випадків. Пам’ятаю, як частенько влазила дитячою босою ногою у свіжу теплу кучу. Потім ішла собі й мила ноги у калюжі. Які відчуття? І гидко, і приємно. Якось так.

"Бабині курчата" бумага, чорнило, А4

Темно вже. Вертаюся і не можу потрапити у двір. Бабуся зачинила хвіртку на замок, щоб бувай хтось не вкрав машину. Мабуть думала, що я на печі, як завжди. Багато дівчат крутилося цього вечора біля неї, тож мабуть не дорахувала одну. Додзвонитися хоча б до когось у цій хаті не можливо за відсутності зв’язку. Видивлялася і планувала вже лізти через паркан та мама вчасно вийшла на двір. Перелякана, бо виклик отримала, а у слухавці тиша. Думала, що мені вже десь зле.

Скориставшись вуличним рукомийником з льодяною водою, заходжу в хату, а там на мене очікує запашна картопелька з оселедцем. Як раз добре після вечірньої прогулянки.

Наталія Мощенко